A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Бабанська громада
Черкаська область, Уманський район

Острівець

Історія села Острівець

Село моє, де Ятрань круто в’ється

Як в морі острів, між лугів, полів.

В селі моїм, що Острівцем зоветься

Цвітуть сади й луна пташиний спів.

Острівець – це зелені сади і білі хати, це розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі, це розбуджені світанки і духмяні пахощі літа.

Наш острівок знаходиться на межі Черкащини та Кіровоградщини, на березі пісенно звісної річки Ятрань. Одним крилом воно припало до лісового масиву – урочища з гарною народною поетичною назвою «Зелена брама». Винятковість села відчувається навіть у самій назві, позаяк усі навколишні села називають прикметниками жіночого роду: Борщова, Рогова, Дубова, Вільшанка. І тут раптом – Острівець.

Відомий наш край із кінця ХVIII століття. На рубежі ХVIII – ХІХ століть село називалося Капітанське, бо жив тут поміщик Капітанов. Через деякий час його купив Драгановський. Саме при ньому село дістало назву Острівець. Існує дві версії походження такої назви. Перша – назване на честь управляючого Островецького. Друга – його назва походить від довжелезного острова, що лежить у межиріччі Ятрані і Оксанки.

Наш край в часи панського гніту

Хвиля першої російської революції докотилась до Острівця і була підхоплена селянами. Камянецький Данило, Тицькун Євнух, Дзвіник Артем, Сурда Мина підіймали селян на боротьбу проти поміщиків. Був організований замах на керуючого. Селяни не виходили на роботу, їх гнів виливався в бунт.

Першими борцями за краще життя народу в селі були Тицькун Федір, Веренчук Михайло, Дзвіник Артем, Муляр Ганна.

Ці постійні повстання юрб селян відіграли важливу роль у визволені українського народу і у скасуванні панщини 1848 – 1854 рр.

Радянські часи

Для Острівця, як і для України в цілому, з 1922 року, після її входження до Радянського Союзу, розпочався радянський період. У 1928 році в селі організовано колгосп. Першим головою колгоспу був Гостяк. Він створив першу комсомольську організацію, в яку ввійшли юнаки і дівчата сільської бідноти. Першими комсомольцями були Кам’янецький Іван, Сурда Юхим, Ковбаса С., Ковбаса Т.. Був організований лікнеп, де навчалися грамоті дорослі. Невдовзі в селі  побудували семирічну школу.

Голодомор

Не обминули село і важкі роки голодомору. В 1932-1933 роках в Острівці було 360 дворів. Голодна смерть спіткала більше 200 чоловік. Із села вивезли все зерно, у тому числі і посівний матеріал. Не гребували партійні активісти навіть капустою, квашеними огірками, помідорами. За спогадами односельців, урожай 1930 року був досить багатий. Абсолютно все вродило. Та якась шкідницька рука дала наказ забрати все в людей їстівне і вивезти на поле, в яри, кручі, щоб все там погнило. Зробили штучний голод.

А в травні 1932 року настав страшний небачений голод. Стали люди їсти оладки з трави, з листя і пухнути. Дерева стояли голі. Посеред села  закопали котли і варили людям сою, давали по черпаку. Тут, біля котлів, лежали пухлі люди, вмирали.

Руденко Павло Потапович.

«…В моїй  сім’ї від голоду померли дідусь та бабуся Миронюк Яків та Явдоха. Пам’ятаю, як жили дві неділі на одному листі. Батько працював у колгоспі, там працюючим давали по 200 грамів вівса, або варили куліш. Пізніше у магазини стали підвозити хліб, по пів кілограма один раз в тиждень на сім’ю. Пам’ятаю, була в селі багатодітна сім’я з 5 дітей, називали їх «Чорти» або «Сатани». Старший з дітей, Вустянський Пилип, шукав по закинутих будинках зерно, потім розпалював вогнище, смажив це зерно та кормив своїх молодших братів та сестер. Але, всеодно, всі діти померли з голоду…»

Веренчук Мотрона Фролівна.

«…Недалеко від сільського кладовища, раніше був старий магазин, за ним глинище. Туди щодня привозили підводами мертвих людей, скидали по 3-4 в яму, а то і просто на купу, потім трактор пригортав. Тому, хто їх вивозив, давали по стакану зерна. Я разом зі своїми ровесниками бігала туди дивитися, а мати сварила  та говорила: «Дивись і тебе там пригорнуть». Чомусь запам’яталось, як привезли мертву дівчину з довгою косою (з родини Слободських) та кинули поверх мертвих чоловіків. На той час в селі був приют, який організувала для малих дітей комсомолка Гондюк  Текля. Люди зносили туди все, що в кого було. У сім’ї Проценко Зінаїди була діжка квашених буряків на борщ, вони жили трохи заможніше, то вони носили цей «квашений борщ» в приют дітям. Сурда Марія брала чужих дітей додому і годувала їх.

Були такі випадки, коли мати з’їла свою тільки що народжену  дитину (якась Аполониха), а деякі топили своїх дітей в річці, щоб вони не мучились…»

Ось деякі прізвища тих, хто помер у роки голодомору:

Руденко Євдокій, Анатолій та Хрисін, двоє синів по 15-17 років Проценко Соломії Іванівни, двоє рідних братів і матір Побережної Марії Олексіївни, саму Марію Олексіївну у 3 роки забрали сусіди, тому вона вижила; Тицькун Софія Аврамівна – 76 років, Семченко Ярміна, дід та його онука Катя (11 років), Шевчук Устим, Литвинюк Юрій та його брат, Калієвський Іван, Носов Яків, Стороженко Саватій та його син Гнат та багато-багато інших.



Село Острівець Уманського району на початок війни налічувало 365 дворів, у яких проживало 890 чоловік. На території села були розміщені два колгоспи, в яких налічувалося 70 корів, 250 коней, 40 пар волів, одна вантажна автомашина. У селі працював сільбуд, медпункт.

Передовиками виробництва були учасниці руху жінок-п’ятисотенець: Кочубій Параска Пилипівна та Кам’янецька Ганна Вакулівна, відзначені путівкою на Всесоюзну виставку досягнень народного господарства в місто Москву.

На початок Великої Вітчизняної війни із села було мобілізовано в ряди Червоної Армії 168 чоловік, з яких 76 загинули на фронтах.

Є в історії села кривава неділя. Саме нею село Острівець Уманського району має стати на скрижалях історії поруч із волинськими Кортелісами, Копищем, що на Житомирщині, чеським Лідице чи Білоруською Хатинню.

У переддень Різдва Христового 1944 року на околиці Острівця отаборився німецький обоз – із півтора десятка підвід. Спогади  свідків   дещо суперечливі: один каже, що на обоз напали звичайнісінькі мародери, яких у воєнній розрусі не бракувало, інші твердять, що партизанам конче потрібна була зброя, боєприпаси. Думалося, може обоз із зброєю. Факт у тому, що німців було розбито вщент.

12 січня в село увірвалися дві вантажівки, напхом набиті фашистами, що мали нарукавні пов’язки з малюнком людського черепа.

«Це щось сатанинське,- згадувала Варвара Заруба, - колотили селом, перевертали його, але жодного мужика не зловили, бо ті завчасно поховалися хто де».

Німці, звіріючи, подалися на Борщову – село в облозі угіддя «Зелена брама». Тут базувався партизанський загін імені Сталіна, кістяком якого були наші бійці, котрим пощастило вирватися з оточення на початку війни в цих місцях. Що там і як було, але німчаки звідтіля не вернулись.

І от 14 січня 1944 року в Острівець прибуло вже 12 автомашин із фашистами. Шукаючи партизанів, палили село. Людей зігнали неподалік  каналу Пишного. Поділили на два табори: чоовіків в один бік, жінок і дітей в інший. І знову суперечливі свідчення. Один пояснює, що місце катівні – сільське глинище – на німецьку педантичну прикидку, не могло вмістити всіх скопом. Інший докидає навздогад, що жінок і дітей фашисти знищувати не намірялися. Тому так народ розділили.

Чоловіків, юнаків, навіть молодших 16 літ, зігнали до гурту підозрюваних у партизанстві. Лютував німець-нелюд, мовчав люд місцевий. Знав чи не знав партизанів – нападників на обоз, але ніхто нікого не виказав. Сто сорок два чоловіки уклали фашисти в глиняний кар’єр. Гаряча праведна кров парою дихала в різдвяний мороз.

Жінок і дітей фашисти погнали в сусіднє село Рогову. Певне там, у такому ж глинищі, мали їх усіх покосити. Але по дорозі до Рогової залякану юрбу наздогнав німецький легковик. Офіцер, вистрибнувши з авто, подав знак: «Стоп!». Люд залементував стоголоссям. Михайло Кам’янецький мав тоді 6 рочків од роду, нині згадує: «Мене жіночка настрополила, щоб я впав у ноги охоронцеві і молив пощади». Невідомо, що говорив офіцер, догнавши конвой. Кажуть, нібито налякав заброд німецький тим, що партизани оточують край, треба тікати. Потім офіцер чимдуж погнав легковика в бік Острівця, звідкілля ще долинали поодинокі постріли і вибухи гранат. Здогадуються люди, що то був антифашист Ганс Алексак, який мав зв’язки з партизанами, але не вливався в їхні ряди, бо в такий спосіб приносив на алтар перемоги над фашизмом більше користі. Не встиг Ганс до глинища в Острівці. Там уже по периметру ями рвалися гранати. Фашисти таким чином хотіли прикрити землею тіла загиблих.

Самого ж Ганса невдовзі смерть насіла в сусідньому селі Небелівка.



Палало село, хати сходили в небо пекельними чорними стовпами. Ревма ревла схарапуджена худоба на попелище острівця. Німці та їхні прихвосні відстрілювали скотину, вантажили на автомашини.    Вцілілі люди розбрелися по сусідніх селах. Аж до приходу наших  не   кожен наважувався ногою ступити у спалене село. Полягло 142 острівчан.

Багато довелося вистраждати    острівчанам,  та горе не зламало, не перетворило душі у  камінь, воно підняло над суєтою, навчило  цінувати доброту, воно утвердило найвищі   людські цінності.  

На жаль, на даний час не залишилося  вже в селі жодного учасника бойових  дій.   Із  95 чоловік, які примусово направлені на роботу в Німеччину та Австрію, нині в селі проживає 5.

Із метою увічнення пам’яті загиблих односельчан від рук німецько-фашистських загарбників на місці їх масового розстрілу посаджено парк, а на братській могилі споруджено обеліск. Одну із вулиць села названо вулицею «Пам’яті загиблих односельчан». У клубі села створено кімнату Бойової слави.

За час окупації Острівця громадське господарство було повністю знищене, а на місці житлових будинків залишились пустирі та стояли окремі землянки. Волею і стражданням односельчан, солдатів, які повернулися з фронту додому, за допомогою трудящих всієї країни на місці згарища виросло нове село Острівець. Найактивнішими учасниками відбудови села були Литвтнюк Яків Микитович, Матисюк Григорій Миколайович, Ратиця Параска Миколаївна, Калієвська Горпина Андріївна.

В історії нашого села є різні дати, прізвища і цифри. Ось деякі з них. Перший голова сільської ради Сухина Сава Маркович, 1929 рік. Всього за 75 років було 23 голів сільської ради. Перший голова колгоспу – голова бурякового товариства Калієвський Микита Тимофійович. Всього було 33 голів колгоспу.      

Нагороджені урядовими нагородами: Литвинюк  Петро Тихонович орденом «За трудову доблесть», Гнатенко Лариса Іванівна орденом «Знак пошани», Миронюк Галина Євдокимівна орденом « Знак пошани», Миронюк Надія Іванівна медаллю «За доблесний труд».


 

І плине час… Та пам’яті - не схоронити                                  

І тиша, як і крик ,

аж давить всім на вуха.

Мабуть, змагається з могильною,

якої краще б не було…

 

 

Із 1967 року майже 20 років беззмінним головою колгоспу був Василь Миронович Тихонюк, людина енергійна, знаюча, вимоглива. Під його керівництвом у селі зводилися будинки, з’явився новий магазин, головну дорогу покрито асфальтним покриттям.

У 1988 році, окрім обеліска загиблим жителям села, також було збудовано меморіальний комплекс «Жінка з дитиною», як символ відродження Острівця і «Дорога життя», яка сполучає два пам’ятники – жахливої смерті і щасливого майбутнього життя.

У 1989 році колгосп «Дружба» був роз’єднаний на два села: Острівець та Рогову. Нині в селі діє СТОВ «Дружба»,керівником якого з 1991 року є Пахолок Борис Григорович. За час його керівництва побудовано міст через річку Ятрань довжиною 50 метрів з асфальтним покриттям, який сполучив центр села з вулицею Щорса, де проживає біля 100 жителів і розташовано 30% земель сільськогосподарського призначення. Також збудовано пункт технічного обслуговування, прокладено 5 км доріг із асфальтним покриттям, розпочато будівництво бані та школи. У 2011-2012 роках при допомозі СТОВ «Дружба» відремонтовано сільський Будинок культури, розпочато відновлення вуличного освітлення.

На сьогодні територія села Острівець розширилась до 2230 га. Населення села складає  360 чоловік. Серед них: українців – 98% і 2% росіян, білорусів та інших національностей..

На території краю діє сільська рада, головою якої з 2003 року є Григоренко Наталія Романівна. А також Будинок культури, бібліотека, медичний заклад, дитячий садок, торгові павільйони, відділення зв’язку, філія Ощадбанку. Індивідуально підприємницькою діяльністю займається 14 чоловік в галузях сільського господарства, торгівлі, технічного обслуговування. Обробляють самостійно землю 100 одноосібників, які виділили свої земельні частки (паї) в натурі. Найбільше досягнули успіхів у сільськогосподарському виробництві Гондюк Анатолій Дмитрович, Гондюк Андрій Дмитрович, Клименко Володимир Анатолійович,  Рябошапко Михайло Олександрович та інші. За їх допомогою розпочато заміну паркану  на  кладовищі, відремонтовано меморіальний  комплекс, дамбу в центрі села, проводиться благоустрій.

У листопаді 2006 року відкрито пам’ятник «Жертвам Голодомору 1932-1933 років від жителів села Острівець» за рахунок бюджетних коштів та коштів жителів села.

Житловий фонд села складається з 220 будинків загальною площею 10855м2, з яких 15% приватизовано. Водопостачанням забезпечено 30% жителів. Інші 70% отримують питну воду з криниць загального призначення та власних колонок. Опалення квартир здійснюється індивідуально.

У 2007 році розпочато роботу зі створення комунального господарства і передачі об’єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність. Першим таким об’єктом став дитячий садок. який гостинно відкрив двері в грудні 2007 року. Другим об’єктом став сільський Будинок культури, відремонтований у 2012 році. Передано в комунальну власність 6,5 км внутрішніх доріг по селу. Зараз на черзі передача в комунальну власність сільського водогону.

У Острівці функціонує два підприємства роздрібної торгівлі, їдальня, ринок із торгівлі промисловими товарами.

Діти відвідують школу в сусідньому селі Рогова. Підвіз учнів здійснюється шкільним автобусом, який придбано за рахунок бюджетних коштів у 2006 році. Частина вчителів – острівчани.

Традиційними стали святкування Дня Молоді, урочисті проводи юнаків до лав Збройних сил України, урочиста реєстрація шлюбів, святкування дня 8 березня та Іванна Купала, зустрічі Нового року та інших заходів для молоді. 

Медичну допомогу населенню села надає фельдшерсько-акушерський пункт та дільнича лікарня в селі Дубова. За останніх  п’ять  років за кошти сільського бюджету та спонсорів проведено поточний ремонт приміщення, заміна дверей та вікон, закуплено телефон.

Бібліотеку та Будинок культури збудовано в 1967 році на честь 50-річчя Великого Жовтня. Це сучасний клуб висотою 10 метрів із кінозалом на 150 місць, бібліотекою, залом для дискотек, гримувальною кімнатою. У будинку культури діють п’ять гуртків, колектив художньої самодіяльності. Добре організовано дозвілля молоді та юнацтва, проводяться дискотеки, різноманітні конкурси та інші заходи. У майбутні 2 - 3 роки планується створити культурний центр у вільному приміщенні за рахунок спонсорів.

Виконавчим комітетом сільської ради проводиться відповідна робота щодо забезпечення соціального захисту населення. На території краю проживає 205 пенсіонерів, 1 ліквідатор аварії на ЧАЕС, 2 багатодітні сім’ї, 1 учасник бойових дій в Афганістані, 5 матерів-героїнь. Ведеться робота по наданню субсидій, допомога в доставці палива, 12 громадян похилого віку обслуговують соціальні працівники. Відкрито регулярне автобусне сполучення до міста Умані. Створена та діє  комісія з питань молодіжної політики. 

Пишається село своїми відомими земляками. Так, виходець із села Руденко

 Володимир Павлович – заслужений працівник освіти України, академік НАН України, професор МКА, доцент, доктор філософії, кандидат педагогічних наук, полковник в запасі. Народився у 1954 році в селі Острівець Уманського району Черкаської області. Навчався в Острівецькій початковій школі, Рогівській восьмирічній школі. Закінчив Дубівську середню школу, Уманське сільське професійно-технічне училище №36. Вище прикордонне училище КДБ СРСР (м.Алма-Ата), зооветеринарний інститут (м.Алма-Ата), Академію Міністерства безпеки Росії «прикордонний інститут» м.Москва. Створив єдину в нашій державі кафедру кінології. Написав книгу «Дороги мого життя», яка побачила світ на початку 2012 року. Зробив собі кар’єру офіцера та науковця. Займався відтворенням навчального потенціалу, втілюючи в навчальний процес нові види озброєння, які використовувались в охороні державного кордону на ділянках морського побережжя та з Республікою Молдова. Зараз Руденко В.П. очолює Білоцерківську філію Міжрегіональної академії управління персоналом.

Ще один виходець із села – Калієвський Максим Валерійович, народився у 1981 році в с.Острівець. Закінчив Рогівську восьмирічну школу, Уманську школу-ліцей, потім у 2003 році Уманську державну аграрну академію, з 2003 по 2006 рік навчався в аспірантурі Уманського державного аграрного університету. У 2008 році захистив  дисертацію і отримав звання кандидата сільськогосподарських наук. З 2007 року по даний час займає посаду доцента кафедри загального землеробства Уманського національного університету садівництва. Опубліковано 26 наукових праць, серед яких навчальний посібник «Обробіток грунту та наукові основи його мінімізації», монографії «Основний обробіток грунту під ярі культури в лісостеповій зоні»

В останній час постійно проводиться відбудова села: ремонт бібліотеки, ФАПу, дитячого садка, сільського Будинку культури, доріг, мостів через ріки, відновлюється вуличне освітлення.

Для відновлення роботи дитячого навчального закладу проведена велика робота. Ініціатором цієї дуже необхідної для села справи стала районна державна адміністрація. Діти двох сіл Рогової та Острівця стали вихованцями цього закладу.


Центральний вхід в дитячий садок


Споруди на дитячому майданчику


Ігрова кімната

 


Санвузол ДНЗ


Спальня для маленьких принцес та принців


Прекрасне   село Острівець в усі пори року: навесні, коли землю огортає тепло, а земля вкривається маленькими сонечками – жовтими кульбабками, і влітку, коли лани пахнуть новим врожаєм. Неповторний Острівець восени, коли вересень струшує на землю достиглі яблука. Задумливе і загадкове село взимку. І ми входимо в цей неповторний храм краси з піднесеною душею і надією на краще. З надією на краще будемо крокувати в майбутнє, яке не можна випросити чи виплакати. Його треба самим збудувати.

Моє село маленька крапелька

величної держави

Моє село, багато є таких!

Зазнало лиха, бідувань і слави

Воно живе і вічно буде жить!!!

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь